с.Качанівка Тернопільського р-ну Тернопільської обл. (вид з вистоти)
Спогади старожилів
про перебування І.Я.Франка
в селі Качанівка
та зародження товариства «Просвіта»
Ось і ми дочекали того часу, коли засвідчуємо незнищеність історичної пам’яті народу. Сьогодні вшановуємо тих людей, які весь свій талант, силу і здібності віддали своєму народу. Воскресли наші надії на волю і незалежність, і ми є свідками того, як все міцніше сполучається душа України – її мова, національна свідомість – з тілом України , її наверненим народом. Повертаються блудні сини і доньки , виходять з мороку національного небуття, щоб вивести свою рідну неньку живою і неушкодженою із запечатаного гробу. А поміч їм у складний час прийшли справжні світила науки, громадські і політичні діячі,провідне місце серед яких займає людина не тільки великого літературного таланту, але й справжній син свого зболеного народу Іван Якович Франко. Він окропив свою любов до України кров’ю, і тому нині ми складаємо йому низький уклін, свою шану і глибоку повагу.
В українському народі завжди жила ідея єдності, яка постійно поєднувалася з ідеєю створення своєї національної держави. Живемо ми в новий, але напружений час, час боротьби за єдність народу, за відродження національного духу, національної гордості.
Кожен з нас відчуває особисту відповідальність за долю країни й народу, як найпекучішу проблему совісті. Ми повертаємось до рідного слова, до стежок від порога. То ж віддаймо шану тим, хто ступав по шляху правди, мужності, хто віддав себе до останку, до останнього подиху і останнього слова своєму народові.
Все ближче ми знайомимось із життям, творчістю громадською позицією І.Я.Франка, особливо тоді, коли дізналися зі спогадів старожилів, що ім’я великої особистості пов’язане із нашим селом.
У Качанівці І.Я.Франко був два рази – в 1898 році і в 1913 році. Перший раз йому вдалося приїхати, коли в селі зароджувалася «Просвіта».
Приїжджав у Качанівку під час передвиборної компанії, коли він збирався депутатом до австрійського сейму в 1898 році.
Під час виступу у дяківському будинку, в якому було започатковано просвітянський рух у селі, Франко ознайомив громаду з новими ідеями радикальної аграрної реформи, прихильником якої він був. Хоча їй не судилося пізніше стати реальністю, але його праця не пропала марно. Іван Якович Франко бачив, з якою зацікавленістю слухає його громада, відчував пробудження народу, його потяг до активного політичного життя.
З великою увагою слухали жителі села твори поета, у яких впізнавали свою понівечену долю, своє нелегке життя.
Глибоко у душу запали слова із вірша «Наймит», які так схвильовано прозвучали із уст самого автора. Говорять серед людей, що цей вірш автор написав саме в Качанівці.
Орле,орле, співай ти, велетню закутий,
В недолі й тьми, ярмо!
Пропаде пітьма й гніт, обпадуть з тебе пута,
І ярма всі ми порвемо!
Недаром ти в біді, пригноблений врагами,
Про силу духа все співав
Недаром ти казок чарівними устами
Його побіду величав!
Він побідить, порве кайдани пересуду
І вольний власний лан
Ти знов оратимеш –властивець свого труду,
І я у власнім краї сам свій пан!
Довго не стихали оплески , натруджені селянські руки, виявляли свою палку прихильність до сміливих рядків.
В той перший раз Іван Франко зупинився у священика Остапа Неженковського, який на той час також був людиною з передовими поглядами. Саме він фінансував сільську «Просвіту», давав кошти на будівництво української читальні, сприяв культурному розвитку села.
Австрійський уряд не міг змиритися з тим, що Неженковський веде просвітницьку роботу серед селян , і згодом його було попереджено. Він змушений був переїхати до с.Вікно Скалатського повіту(тепер село Вікно Гусятинського району). Проте з окремими людьми в селі він підтримував зв'язок, і за свідченнями Шаварина Івана, він не мав ніде притулку. Австрійські власті не давали йому спокою , і він змушений був переїжджати від одного села до іншого і зупинився лише на Івано - Франківщині. Коли ще він жив у с.Вікно, то Іван Франко неодноразово відвідував його, тому що у цих двох людей спільні погляди, інтереси, вони чудово розуміли одне одного.
Вдруге життєві шляхи привели І.Я.Франка в наше село в 1913 році. Він був поетом-демократом, вже на той час відомим всьому світові. Він приїхав в Качанівку, побувавши перед тим в Супранівці, в Добриводах.
Як згадує тоді Шаварин Марія : « Татові було тоді лише 13 років, але дідусь Іван пам’ятав,що багато люду зійшлося тоді на обійстя, де тепер проживає Онисько Євген. Оскільки поетові на той час було заборонено виголошувати промови під відкритим небом, то він зібрав віче в старенькій стодолі. Сам Іван Франко навіть жартував, що не може виступати під голим небом, а якщо взяти навіть парасольку – тоді можна».
І знову людська свідомість рветься вгору, сотні палких очей з надією дивляться на цю велику людину, вірять кожному промовленому слову. На цей раз І.Франко зупинився в домі Шаварина Івана і знову вів розмову про просвітницьку роботу в селі.
Можливо, саме вплив Івана Франка призвів до пробудження народу з «летаргічного « сну.
Зустріч в Іваном Франком не пройшла марно, слова його були почуті, сила його духу була підтримана народом, одвічна мрія про національне відродження вже пустила міцні корені в грунт селянської свідомості. В цей вечір люди розійшлися по домівках схвильовані і з богатирською силою за плечима, силою, яку дала їм ця людина. Довго горіли каганці в той вечір по селянських хатах, довго не спало село, клекотіло, хвилювалося, набиралося снаги і рвалося до оновленого життя.
На світанку Іван Франко поїхав, а проводжали його сотні селян, яким він вселив в серця найголовніше – надію і віру в краще життя.
Після зведення своєї церкви у 1863 році українська громада згодом прилучається до просвітянського руху. Активна діяльність «Просвіти» розпочалася в 1928 році. Біля її витоків стояв Шаварин Іван – людина, яка переймалася громадськими справами більше, ніж особистими. Спочатку люди збиралися у старенькій дяківці, де була ще українська кооператива (магазин) , що торгував товарами широкого вжитку, в другій – бібліотека, а в третій – зала, де ставилися вистави. Голова та секретар «Просвіти» обиралися членами просвітянського руху щорічно. «Просвіта» завоювала великий авторитет у жителів села. Сюди сходились люди,, щоб почитати книжки, послухати пісні або просто поговорити. Йосип Лацік згадував : « Люди колись важко працювали, приходили додому змучені і голодні, але швиденько порали господарство і не просто йшли, а бігли у дяківку. Де й сили бралися. Зараз вже того нема». Щонеділі дяківка ставала тісною від людей, що в ній збиралися. Найактивніші члени «Просвіти» згодом приводили з собою братів, сестер, друзів і знайомих. Більша частина молоді села була залучена до просвітянського руху. Старенька дяківка належала полякам і молодь почала поговорювати про те, що добре було б побудувати новий будинок «Просвіти». На жаль, фотографій старої дяківки не збереглося. Люди все частіше задумуються над тим, як зібрати кошти для будівництва нового будинку «Просвіти». До цього була залучена вся громадськість села, навіть поляки. Окремі вклади робили самі люди, священик, дяк, навіть пани Ярузельські.
На обійсті , де зараз розміщені дитячий садочок «Ромашка», пустувала садиба дуже убогих людей, громада викупила це місце, і за власні кошти «Просвіти» почалось будівництво нового будинку. Цеглу люди випалили вручну. В цей час дідич Ярузельський висувався у депутати до сейму, громада обіцяла йому віддати свої голоси при умові, що він допоможе у будівництві читальні. Старожили згадують, що пан дав дерево, з якого зробили двері, вікна, дах, сцену, лавки. Пізніше, коли «Просвіта» почала діяти у новому будинку , що складався з трьох кімнат , у залі , де відбувалися вистави дідичу Ярузельському відводилося перше місце у рядах глядачів, він підписував дозвіл на всі свята і концерти, як депутат , і платив завжди гонорово і щедро. В цей час «Просвіта» набуває свого розквіту, при ній діє великий хор, є театральний гурток, керівником якого був Будник Федір. Молодь щовечора збирається , щоб вишити сорочки, запаски хористам, виготовити костюми для театральних вистав.
До театрального гуртка були залучені такі люди: Шаварин Матвій, Горлатий Михайло,Горалечко Андрій, Будзан Петро, Гавришко Павло, Будник Микола, Кос Василь, Туркот Михайло, Макух Григорій, Мидло Михайло, Сивуляк Левко, Романюк Гілько, Лацік Марія, Горалечко Петро, Гайдамаха Іван, Горлата Стефанія, Будник Єлизавета, Гавришко Текля, Козіброда Марія, Туркот Стефанія, Будник Федір (диригент хору) , Романюк Євген.
У великому залі були дерев’яні лавки, де сиділи глядачі, а на сцені –грали виставу. Згадує Шаварин Марія, що були поставлені такі вистави , як : «Наталка – Полтавка» , « Сватання на Гончарівці», «Украдене щастя», « Червоний Упир», «Жидівка-вихристка» та ін.
Вже на той час серед звичайних селян виділяються яскраві, талановиті особистості. Лацік Стефанія згадує, що справжнім сценічним талантом відрізнявся Горлатий Михайло, якому дуже вдавалися комічні та смішні образи. Він грав, як справжній артист, а зал вибухав реготом і ще довго не міг заспокоїтися. З виставами учасники їздили по навколишніх селах, і ще довго люди говорили про театральний гурток в селі Качанівка.
Український народ здавна славився своєю співучастю, але про хор , який існував у нашому селі в 30-х40-х роках ХХ століття ще довго будуть згадувати не тільки старожили, але й молоде покоління. Він налічував близько 30 чоловік. Збереглися фотографії у Романюка Йосипа ще 90-річної давності , на яких ми бачимо хористів у вишуканому строї. Вишиття на сорочках у чоловіків та блузках у жінок вражає своїм багатством, вишуканістю, різноманітністю узорів. Запаски також були вишиті на білому полотні із френзелями або були кольорові з вишивкою. На шиї у жінок ми бачимо разки намиста, а на головах-корони з різнобарвними стрічками. Хор славився не лише у районі, але й в області. На огляді в Тернополі він зайняв перше місце і був запрошений у Київ. Співали вони тоді пісню «Ставок заснув», а заспівував дуже сильний тенор Романюк Євген, якого вже давно немає в живих( помер він у чужій далекій Америці). Його голос тоді порівнювали зі співом солов’я. ще Романюк Йосип згадував такий випадок під час проб пісні «І оживе добра слава, слава України»; заспівували тоді Макух Григорій та Лацік Йосип. Їхні голоси були настільки сильні, що при звучанні пісні на високих нотах погасла керосинова лампа. Особливої заслуги і пошани викликає надзвичайно талановита і обдарована від природи людина Будник Федір, він був музикантом від Бога , самоучкою. Навчився грати на мандоліні, скрипці, гітарі, а згодом ще й на фортепіано, яке в цей час було тільки в панів Ярузельських. Хлопець ще був зовсім юним, але його талант переріс його вік. Бачачи обдарованість юнака, священик Луб’янецький за церковні кошти відправляє його на навчання в Тернопіль за спеціальністю диригент. Ще перед тим від місцевого вчителя музики за місяць він освоїв музичну грамоту і навчився розбиратися в нотах. В 16 років Федір Будник вже керував хором.
Ще не маючи належної музичної освіти, він «розбирав» ноти, ділив хор на чотири голоси. Старожили згадують , що коли в цілому хорі хтось сфальшивив напівтона, то він знав, хто і коли. Музичний слух мав надзвичайно чутливий. Доля цієї людини далі склалася непросто, в роки Другої світової війни він був в концтаборі «Освенціум» і тільки завдяки своєму вмінню токара залишився живим ( працював на заводі).
Саме Будник Федір настояв на тому, щоб на огляді в м.Тернополі співати пісню «Ставок заснув». Люди, які були в журі, почувши незнайому мелодію, зупинили хор після першої ж строки, бо подумали що це політична пісня. Настирливість молодого диригента не знала заборон, він сказав, що хор буде співати саме ту пісню, бо він її готував. Зачаровані сиділи слухачі у залі, бо не можливо було не заслухатися силою співу, дзвінкістю і злагодженістю голосів. Було враження , що виступали люди, які все життя проспівали на сцені, а не прості селяни-трудівники, що вдень працювали в поті чола, а ввечері збиралися на проби (репетиції) хору. «За І-е місце в конкурсі , - згадувала Шаварин Варвара,- нам заплатили 200 злотих, що на теперішні грошу десь 20 гривень. Жінки хору за них змогли купити собі лише нові панчохи». Ця жінка з усмішкою на осяяному від щасливих спогадів обличчі згадувала, як вона була ще зовсім молодою і боялася повертатися ввечері, тому хлопці по черзі її проводжали, а, проводжаючи, співали на все село. З концертами їздили в Турівку, Остап’є, Рожиськ та ін.
Качанівський хор запрошували співати на сусідні села на празники, коли в церквах відбувалася відправа і було багато священиків.
Збереглися фотографії хору «Просвіти», що виступав на святі кооперативи в 1935 році.
В цей час у хорі співали: Козіброда Микола, Саган Дозя,Козіброда Ганна, Козіброда Текля, Туркот Текля, Макух Гринько, Лацік Йосип,Будник Михайло, Романюк Євген, Романюк Йосип, Будник Марія, Макух Стефанія, Конопацька Марія, Горлата Стефанія.
У Шаварин Варвари є фотографія з 1937 року на якій ми бачимо хор при читальні «Просвіти» в селі Качанівка. Фотографія зроблена у новому будинку «Просвіта» у кімнаті читальні празник святого Михаїла, там проводилися проби хору .
В 1939 році з приходом Радянської влади на західно - українські землі стара «Просвіта» була ліквідована і заборонена.
Після війни хор знову збирається, але діє уже самостійно, як художня самодіяльність. Він був наповнений молодими голосами, але від того звучання пісні не погіршилось. В цей час після Присяжного і Любянецького священиком на парафії став Барчук Анатолій. Він згодом признався людям, що деколи так заслуховувався співом хору, що виникала пауза, аж поки він знову починав службу. За часів Радянської влади хор також був на І місці в районі.
Просвіта в історичній долі с.Качанівка.
Після першого поділу Речі Посталитої у 1772р., який став початком кінця колись могутньої держави , наш край опинився під владою Австрійської імперії. Реформи імператорів –реформаторів Марії-Терезії та Йосипа ІІ були ніби променем світла у темряві денаціоналізації , окатоличення , безграмотності та бідності, в якій довгий час жили українці – русини.
Будити національну свідомість українців взялася інтелігенція. Фундамент цієї роботи заклали українські священики та „Руська трійця”. Національну ідею підхопили та розвинули народовці. Саме народовці як суспільно-політична течія стали ініціаторами створення культурно-освітнього товариства „Просвіта”.
8 грудня 1868 року в приміщенні польської „ Стрельниці” відбувся урочистий збір членів товариства „Просвіта”. Наче дороговказ , пролунали слова Андрія Січинського , який сказав : „Якщо народ хоче добитися самостійності, мусить передусім подбати про те, щоб нижчі верстви суспільства піднеслися до цієї степені , щоб почути себе членом народного організму”. Добитися поставленої мети можна було лише через освіту, вивчення своєї історії, збереження рідної мови, культури, національних традицій. Це і стало метою діяльності товариства „Просвіта”.
Наприкінці ХІХ ст. до просвітянського руху долучилося і село Качанівка. Відоме з 1565 року село зазнало значної колонізації. Польське населення втричі перевищувало українське і можливо, саме ця обставина спонукала українську громаду жити як один механізм. Випадків конфронтації між поляками і українцями в селі майже не було, навпаки, перепліталися родини, спільно відзначалися обрядові свята. Місцеві польські дідичі часто матеріально та фінансово підтримували починання української громади.
Передові ідеї в Качанівку прийшли разом з композитором, політичним діячем – Остапом Нижанковським . Лише два роки(приблизно з 1897 по 1899рр) отець Остап Нижанковський був парохом села. Тодішня влада, враховуючи політичні погляди священика, не дозволяла йому бути довше на одній парохії, і з Качанівки він змушений був перебратися до села Вікно ( тепер Гусятинського району). Саме там його неодноразово відвідував І.Я.Франко. цих людей об’єднували ідеї просвітництва. Із слів дідича Ярузельського, який в період відновлення державності Польщі був майором польської армії, жителі села дізналися, що О.Нижанковський був розстріляний польськими вояками в селі Завадів ,біля Стрия, у 1919році. До останньої хвилини залишався вірним сином України. Він сам викопав могилу, відмовившись від пов’язки на очі, із словами „Ще хоч раз гляну на свою Україну” прийняв смерть.
Саме ця мужня людина була ініціатором та фундатором створення товариства „Просвіта” с. Качанівка. Так як в цієї організації не було власного приміщення, вона знаходилася в дяківському будинку ( дяківці). Ця маленька хатина з невеличкою кімнатою, яка стала читальнею „Просвіти” була
осередком національного єднання. У святкові дні після Служби Божої , у будні, у вільний від роботи час сюди приходили люди, щоб почитати українські твори, послухати чарівну українську пісню або просто поспілкуватися.
Одним із засновників „Просвіти” в селі був добрий приятель Івана Франка Шаварин Іван – людина, яка переймалася громадськими справами більше, ніж особистими. Він, наче жив „Просвітою” і навіть смерть свою зустрів, як воїн на посту. Будучи в похилому віці Шаварин Іван тихо пішов із життя під час одного із концертів.
Стосовно постаті поета - каменяра І.Я.Франка ,слід відзначити, що у селі Качанівка він побував двічі .
Перший раз у 1898 році під час передвиборної компанії до австрійського Сейму. Йому дозволялося довго бути в одному селі і , за тодішніми законами, заборонялося виступати під відкритим небом, щоб не збирати великої кількості людей. Тому віче , на якому виступав Іван Якович, проходило в стодолі на подвір’ї Ониська Ілька.
Вдруге Іван Франко побував у Качанівці в 1913 році також під час передвиборної компанії. Тоді мав бесіду у хаті-читальні, після чого побував у свого приятеля Шаварина Івана.
Тим часом „Просвіта” міцно стала на ноги. щорічно обирали голову та секретаря товариства. Часто голова одночасно очолював і сільську кооперативу, яка була покликана вирішувати економічні питання, а також слугувала джерелом поповнення агротехнічних знань односельців. Та рік за роком все гостріше поставало питання нового приміщення „Просвіти”. Стара дяківка стала тісною , та й не всі священики раділи сусідству із громадським об’єднанням. Тому українська громада взялася за будівництво нового будинку „Просвіти”. Кошти на це давали не лише українці, а й польські родини, священики і навіть пани Ярузельські.
У 20-х роках ХХ століття , на місці , де сьогодні знаходиться дитячий садок, „Ромашка” , стояла спорожніла хатина. Це подвір’я за просвітянські кошти було викуплено, і закипіла робота. Власноруч випалювали цеглу. Зрізані на церковному подвір’ї дерева використовувалися в будівництві як в будинку „Просвіти” , так і нового будинку для священика, хмиз використовували для випалювання цегли, камінь возили возами із скали. На руку українській громаді видалася передвиборна компанія до Сейму. Пан Ярузельський був одним із кандидатів і в надії на підтримку селян дав дерево, з якого були зроблені двері, вікна, підлога, сцена.
В 1928 році „Просвіта” святкувала новосілля у новому приміщенні, що складалося з трьох кімнат. В одній з них був розміщений магазин „українська кооператива”. Це , по суті, магазин, який торгував товарами широкого вжитку. Кошти від торгівлі йшли на діяльність товариства. Кооперативі належала машина по виробництву черепиці. В другій – бібліотека, так звана, „хата-читальня”. В третій – найбільшій , був зал, де проводилися концерти, ставилися вистави.
У міжвоєнний період діяльність товариства „Просвіта” в селі Качанівка досягла свого найвищого розвитку. На арену вийшло нове покоління просвітян для яких українська національна ідея, державна самостійність, здатність до самопожертви заради волі України не були гаслами , а стали сенсом життя. Естафету „Просвіти” перейняв син Шаварина Івана Шаварин Ілько. Щовечора молодь збиралася ,щоб вишивати сорочки , запаски, готувати сценічні костюми, проводити проби( репетиції). З новою силою запрацював театральний гурток, в якому проявили свій талант Шаварин Матвій, Гавришко Павло, Гайдамаха Іван(Сумний), що воював в лавах УГА, відзначався ораторськими здібностями, займався історією, деякий час керував кооперативою, вів бухгалтерський облік , Будзан Петро, Будник Микола, Туркот Михайло, Макух Григорій, Мидло Михайло, Симуляк Левко, Романюк Ілько, Лацік Марія, Горлата Стефанія, Будник Федір. Великою артистичністю відзначався Горлатий Михайло, якому особливо вдалися комічні образи, ролі. Вмілим організатором концертів був Горалечко Петро , який також певний час керував кооперативою. На просвітянській сцені ожили персонажі п’єс: „Наталка-Полтавка”, „Сватання на Гончарівці”, „Украдене щастя”, „Червоний упир” та інші. Та на кожен виступ, концерт чи виставу українська громада повинна була мати дозвіл. Сценарій дійства проходив цензуру, аби не допустити чогось анти польського. Крім того, в залі під час виступів завжди був присутнім польський жандарм.
Діяльність „Просвіти” була надзвичайно актуальною в цей час, адже існував сильний пропольський вплив. Постачальником польського культурного життя був панський двір, а діячами – поліція, вчителі. В селі знаходилося поліцейське відділення (постерунок). Та яким би не був лід антиукраїнських настроїв, він танув від звучання мелодійної української пісні.
Однією із найяскравіших сторінок просвітянського руху в Качанівці є хор. Та це й не дивно, адже пісня – це душа народу. В ній він виливає свої почуття. Українською піснею захоплювалися як друзі, так і недруги нашого народу. Розказують, що пані Ярузельська часто полюбляла посидіти літнього вечора біля відчиненого вікна, слухаючи мелодійну українську пісню, що плила над селом. Хлопці та дівчата часто збиралися на оболоні чи де інде та співали. Саме любов до пісні збирала людей , згуртувала їх у прекрасний хоровий колектив, слава про який розійшлася по всій окрузі.
Хор налічував приблизно тридцять учасників, але з-поміж усіх хочеться виділити „качанівського соловейка” , прекрасного тенора Романюка Євгена, натхненний басовий спів Макуха Григорія, Лаціка Йосипа. Їхні голоси були такими сильними і зіспіваними, що під час співу, особливо на високих нотах, гасові лампи в приміщенні гасли. Та особливої пошани заслуговує надзвичайно талановита і обдарована людина – Будник Федір. Він був музикантом від Бога. Самотужки навчився грати на мандоліні, скрипці, гітарі, а згодом і на фортепіано, яке в той час було лише в панів Ярузельських. Місцевий учитель музики ознайомив його з азами музичного мистецтва. Місяць знадобився хлопцеві для досконалого освоєння нотної грамоти. Талант юнака помітив священик Люб’янецький і за церковні кошти відправив його навчатися на диригента. В 16 років Федір Будник вже керував хором. Старожили згадують, що коли в цілому хорі хтось трішки помилявся . то це одразу помічав керівник. В роки німецької окупації Будник Федір за польською настановою був заарештований і ув’язнений у таборі „Освенцім” . тільки завдяки своєму таланту та навичкам токаря він залишився живим і повернувся в рідне село. Хор часто запрошували до сусідніх сіл на святкові літургії з нагоди престольних храмових празників, неодноразово брав участь і в оглядах. Шаварин Варвара згадує, як під час одного із таких оглядів у м. Тернополі журі, почувши перші ноти пісні „Ставок заснув” зупинило хор, бо боялися політичного підтексту. Але молодий і настирливий керівник Будник Федір наполіг на виконанні саме цього твору. Зачароване дзвінкістю та злагодженістю голосів, журі присудило перше місце і грошовий приз у розмірі 200 золотих. „За ці гроші , - згадує пані Варвара, жінки змогли купити собі лише нові панчохи”.
З приходом у 1939році радянської влади діяльність товариства „Просвіта” в с. Качанівка призупинилося. Під прес комуністичної ідеології потрапила і українська пісня. Рідшими стали виступи хору, перестав діяти драматичний гурток. Відновлення діяльності товариства спостерігалося за німецької окупації, особливо після проголошення у Львові 30 червня 1941року відновлення Української держави. Але в скорому часі українців-патріотів почали масово кидати у тюрми і просвітянський рух припинився.
Після закінчення війни товариство „Просвіта” вже не відродилося. Лише хор оновлений людьми , що приїхали в село в ході операції „Вісла”, та його незмінний керівник нагадували про колишню славу „Просвіти”.
Вч.історії Горалечко І.І.,Кульбаба Т.І.
«Просвіта»
і сучасність
Матеріали підготували
вчителі укр.мови та літератури
Копач Б.М. та Макух І.П.
У 1989 році в Україні було прийнято Закон про мови. Українська мова стала державною. Це викликало великий інтерес передової громадськості до рідної мови. Повсюди відновлювали свою діяльність культурно-просвітницькі організації „Просвіта”, створювалися нові, особливо там, де їх не було. У 1990 році відновила свою роботу „Просвіта” і в Підволочиську, і в усіх навколишніх селах. Тоді ж і створено первинний осередок Товариства української мови „Просвіта” в нашому селі. Фактично це була та ж „Просвіта”, яка існувала в Качанівці до 1939р., але в оновленому виді.
Діяльність нашого осередку розпочалася із організації й проведення Свята рідної мови, що стало своєрідною заявкою на існування первинного осередку товариства української мови „Просвіта”. Головою Товариства було обрано Будник Ганну Василівну, заступниками Макух І.П., Гарко Г.Г. на першому засіданні був присутній голова обласного об’єднання „Просвіта” Гром’як Роман Теодорович. Нині професор Тернопільського національного університету. До роботи в Товаристві долучилися і члени колишньої „Просвіти”. Вони з великим задоволенням ішли до нас, брали активну участь в усіх заходах. Тоді ж відновив свою діяльність сільський хор. На пробу хору ішли сивочолі статечні чоловіки і жінки. Ішли на зустріч із своєю молодістю, з українською піснею, рідним словом. Несли в собі незборимий дух, завзяття , любов до всього українського, віру в краще прийдешнє України. Люди просто стужилися за народними звичаями, за влучним українським словом, за чудовими мелодіями свого краю.
Тому коли на Святі рідної мови прозвучали перші акорди пісні „Реве та стогне Дніпр широкий”, учасників хору зал вітав стоячи. Це було неперевершено. Село вже давно не чуло такого сильного, запального, мистецького співу пісень на слова Т.Г.Шевченка, веселих і жартівливих українських народних пісень.
„За городом качки прячуть” виконували майже всі учасники, що співали її до 1939року.
Члени „Просвіти” першими почали проводити в школі уроки народознавства, були ініціаторами створення народних світлиць, чимало зусиль доклали до спорудження символічної могили січових стрільців. З їх ініціативи відновлено пам’ятний знак (фігуру Божої матері), який було зведено на честь даної Свободи 1848 року.
Поряд з дорослими завжди стояли діти. Разом відроджували наші свята й обряди: гаївки, вертепи, свято Андрія. Миколая, День матері.
Просвітяни були активними учасниками Помаранчевої революції, вірними захисниками демократичних ідеалів всенародно обраного українського президента.
На рахунку „Просвіти” концерти „Наша дума, наша пісня не вмре, не поляже”, „Україно моя, Україно”, „І вінок Кобзареві”. Вечір козацької слави, стрілецькі пісні, урочистий вечір присвячений 140-річниці від дня народження Івана Франка .
Стало доброю традицією відзначення історичних, літературних і державних дат на високому мистецькому рівні.
Товариство користувалося повагою й авторитетом серед односельців завдяки ентузіастам, які любили художнє слово, любили сцену, вміли зорганізувати людей на корисні справи. Пам’ятаємо чудову артистичну гру Будник Ганни, яка майстерно виконала роль відьми із однойменної поеми Т.Г.Шевченка, Степана Дударя – в ролі старого цигана із цієї ж вистави, Дениса Ігоря у виконанні ролі Степана за п’єсою „Невільник”, художню декларацію творів Т.Г.Шевченка Конопацької Надії. Активними учасниками хорового колективу були Андрейко Поліна, Дудар Іванна, Яворська Марія, Дмитришин Йосип, Бичко Євген, Будник Михайло, Гарко Ганна і багато інших.
„Просвіта” не стояла осторонь організації освячення символічної могили Січових стрільців.
Під час виступу сільських аматорів виконувались хорові пісні „Не пора, не пора”, „Ой у лузі червона калина”, „Гімн України”. Денис Ігор декламував вірш В. Баранова „До українців”.
Просвітяни стали організаторами церковного хору. Диригент Володимир Макух. Святково, урочисто й велично лунало під час великодньої відправи „Христос воскрес”, виривалось із церковних стін і неслося високо в піднебесному просторі. Люди з радості плакали, обнімали й цілували хористів.
Відчувалось весняне пробудження не тільки в природі, а й в душах наших односельців. ”Христос воскрес, воскресне й Україна”.
Уже тоді кожен знав, що Україна йде по новій дорозі, дорозі правди, добра й мру, коли є такі люди, що дбають про християнські принципи моралі. „Просвіта” на той час працювала над тим, аби єднати школу, церкву, громаду, сприяти вихованню почуття національної гідності, любові до України, формувати основні засади української державності.
Національний склад села крізь століття, релігійне і господарське життя.
1. Заснування Качанівки.
Мальовнича місцевість, на якій розкинулось село Качанівка, приваблювало людей з давніх-давен. Про це свідчать археологічні знахідки часів Трипільської культури, поховання доби Ранньої бронзи , курганне поховання доби ранньоскіфського періоду ( VII – VI ст. до н.е.)
Судячи з легенди, в своїй назві село Качанівка завдячує селянинові на прізвище Качан. Найперша згадка про населений пункт датується 1565 роком
( Акти громадські і земські) тоді Качанівка мала п’ять господарів і три за- городники. Це були часи татарських набігів і козацьких визвольних змагань. Мабуть, давалася взнаки відносна близькість до сумнозвісного „Чорного шляху”, що пролягав через територію сучасної Тернопільщини. Та незважаючи на це, а також на жахливі епідемії , які супроводжували війни, село зростало. Населення було в той час українське. Про це свідчить наявність дерев’яної церкви і земель, що їй належали. ( 12 моргів на „Байорах”, 12 моргів за „ Третьою долиною”, 12 моргів на „Стежках” , 24 морги на „Галяві” під Запустянським лісом) всього приблизно 60 моргів, включаючи розлоге церковне подвір’я.
Початок XVIII ст. ознаменувалося для Качанівки натиском польської колонізації. Радо їхали сюди колоністи з Мазовії, околиць Рюшева.
Територія села з прилеглими землями була вкрита лісами. Давні назви полів збереглися частково і до нині: „Дубина”, „Яворина”, „Осичина”, „Сіножать”, „Галява”, „Королеві торки”. Ліс поступово корчували, розширюючи посівні площі. Дерево продавали або спалювали на вугілля. Територія села збільшувалася , оскільки зростала чисельність його жителів.
З прибуттям польських переселенців в селі Качанівка сталася пожежа. За нез’ясованих обставин згоріла дерев’яна церква.
Після цього прикрого випадку тодішня дідичка п.Ревуська вирішила звести спільну святиню для давніх і нових підданих з двома захристіями. Лівий бік займали поляки, правий – українці. На фасаді храму викарбована дата „1709р”. Спільне користування спорудою тривало близько 150 років.
Поблизу храму згодом було збудовано плебанію, яка в комплексі з костелом перетворилася на католицький духовний осередок.
Із слів останнього католицького пароха Пахоляна відомо, що якийсь дідич нарешті відпустив клаптик землі для будівництва плебанії, але в грамоті застеріг: якщо не буде потреби у латинському священослужінню, то весь будинок і земляна ділянка має повернутися до двірського масиву.
Відкриття в селі католицької парохії сприяло припливу польського населення.
Дві громади – українська і польська доволі мирно співіснувала, хоч і жили кожна своїм життям, вирішували проблеми та будували плани на майбутнє.
У 1930р на побутовому грунті розгорілася суперечка між священнослужителями Врубелем та дідичкою Іванною Ярузельською.
Протистояння зайшло так далеко, що демократа Врубеля, улюбленця простих людей, захисника їхніх інтересів, хотіли вигнати із села. На захист священика піднявся народ. Для придушення заворушення було надіслано військовий підрозділ. Почалися репресії щодо простих селян. Щоб уникнути кровопролиття священик був змушений здатися. Для примирення ворогуючих сторін чимало зусиль доклав Залучковський, який зарекомендував себе як ярий польський шовініст. У минулому легіонер, капелан війська, а після падіння Польщі парох костела святої Єлизавети у Львові він робив все можливе для ополячення українського населення, так званого „переписування душ”.
У повоєнні роки із встановленням радянської влади костел було закрито і перетворено на зерновий склад, а плебанію – на гуртожиток, підсобні приміщення Качанівської середньої школи.
Нині костел відремонтовано, відновлено дзвіницю, паркан, плебанію. Дзвін, якого зняли і заховали десь на околицях Качанівки й досі не знайдено. Тому колишні жителі села, що п мешкають зараз на території Польщі, внаслідок операції „Вісла” встановили нового дзвона. І сьогодні саме він скликає мирян на богослужіння.
Стоп’ятдесятилітнє спільне користування храмом не було таким вже й безхмарним для української громади. Високо мірність, чванливість і гонор поляків заставили українців задуматись над потребою будівництва своєї церкви. В середині ХІХ ст.. після отримання довгожданої свободи, адже у
1848р було скасовано панщину, українська громада радо підтримала ідею тодішнього війта села Палчука про зведення храму.
За пожертвування односельчан і дідича, приблизно на тому ж місці, де раніше стояла стара дерев’яна церква, було збудовано нову кам’яну святиню з баштовою дзвіницею та кам’яним парканом.
21 листопада 1863 року в день святого Архистратига Михайла церкву було освячено. В серцях вдячних нащадків продовжує жити пам’ять про Палчука, як про людину добру, щиру та лагідну. Не маючи своїх дітей, він усе майно і вісім моргів поля заповів на церкву. Землю обробляли братчики( церковна обслуга), а урожай передавався на потреби храму та громади.
При вході на кладовище знаходиться великий гробовець Палчука, який щоразу нагадує людям про шляхетну людину, яка залишила помітний слід в історії села Качанівка.
Минали роки. Вогняним смерчем прокотились Перша світова та Друга війни, відійшли у небуття режим санації та богоненависний комуністичний режим, відгриміли визвольні змагання. А богослужіння у храмі не припинилися. Сьогодні церква належно відреставрована, зведено новий кам’яний мур з металевим парканом. Під склепінням храму мирно уживаються дві конфесії – УПЦ київського патріархату та УГКЦ , які проводять почергово богослужіння. Злагода, порозуміння і любов до ближнього панує тут. Православну парафію очолює о. Ростислав Земба, а греко-католицьку о.Іван Козар.
21 листопада 2013 року церква "святкувала" свій ювілей - 150 років. Зважаючи на таку дату православних парафіян відвідав духовний пастор - Владика Нестор.
Церковна громада села є дружньою і підтримує рух церков в створенні єдиної помісної Української церкви.
У 2021 році було здійсено почний ремонт (косметичний) церкви, облаштовано подвір'я: поклладено бруківку, газон.
3. Господарський розвиток.
Немов розбурхані коні у далеч віків пролітали роки, змінювалися покоління, суспільні формації, способи господарювання, а село Качанівка й далі жило своїм життям. Війни, епідемії та інші катаклізми, звичайно, суттєво впливали на чисельність населення. Так у 1800р тут проживало 1435 жителів, і більшість з них становили поляки. На початку ХХ ст.. у переддень Першої світової війни чисельність населення становила вже 4126 чоловік. За національним складом: 955 – українці, 3047 – поляки, 124 – євреї. Станом на 1 листопада 2009року у Качанівці проживає 1167 жителів. На чисельність та національний склад вплинули Друга світова війна та операція „Вісла”.
Кінець XIX - поч.. ХХ ст. ознаменувався значними зрушеннями у господарському розвитку . Землі знаходилися у власності дідичів (І.Ярузельська на поч.. ХХст. Володіла 140 моргами орної землі), заможних селян та селян – середняків. Основну частину становив сільський пролетаріат. Селяни наймалися за натуральну плату, за сніп. Розмір заробітку залежав від врожайності. Дідичці належав і спиртзавод, який діяв до середини 50-х років , і був реорганізований у мотальний цех Тернопільського бавовняного комбінату, а згодом – у цех Під волочиської фабрики пластмасових виробів. Сьогодні про цей господарський об’єкт нагадують руїни.
Надзвичайно розгалуженою була сітка торговельних закладів. У міжвоєнних період гнучкістю та розмаїттям методів діяльності відзначалися торговельні заклади, власниками яких були євреї. Серед них – Мотьо, Фішко, Зісля, Саньо, Шойло. Працювали польські державні магазини на вулиці Бонзи та в центрі села, кооператива товариства „Просвіта”, а також приватні крамниці як поляків , так і українців, таких, як Комінок, Мокрій, Кузь.
Для порівняння слід зазначити, що за радянських часів діяло чотири торговельних заклади продовольчого напрямку, два господарського та магазин канцтоварів. Діяв будинок побуту, який спеціалізувався на пошиві одягу, ремонті взуття та сфері послуг.
З проголошенням незалежності торгово-посередницькі послуги населення надають чотири заклади торгівлі.
Економічне життя Західної України за часів Австрійської, Австро-Угорської імперій, Польської Держави було тісно пов’язано з переробкою с/г сировини. Тому не дивно, що на поч..ХХ ст.. у селі працювало 5 млинів. Після Першої світової війни водяні млини перестали працювати, а після Другої світової війни з двох діючих, внаслідок пожежі 1956р на одному з млинів, залишився лише один. Сьогодні від нього залишилося лише приміщення, яке з нетерпінням чекає нового власника та реорганізації.
Слід зауважити, що в с.Качанівка з 1948 по 1951 р працював маслозавод. Невеликий за розміром він переробляв молочну сировину з навколишніх сіл: Мислови, Рожиська, Іванівки, Богданівки, Турівки, Мовчанівки, Росоховатцю, Супранівки, Староміщини. За добу переробляли 5-7 тис. л молока і це при обслуговуючому персоналі – 16 чоловік. Виробляли масло, сметану, казеїн.
У другій половині ХХст . у приміщенні маслозаводу знаходилася їдальня колгоспу „Прогрес”.
У 30-х роках стала до ладу хлібопекарня, яка була розташована по вул.. Бонзи. Смачним, запашним хлібом вона повністю задовольняла потреби населення. Повагою користувались майстри хлібопекарської справи Станько і Марків.
З приходом радянської влади в населений пункт розпочався процес колективізації, який був перерваний війною. Але по її закінченні колективізація розпочалася з новою силою. Усуспільнювався реманент, землі переходили у колективну власність, навіть господарські приміщення переносили на господарський двір. Як куркулів з села було виселено родину Саган.
Протягом 1948-1949рр у селі запрацювало три колгоспи : ім. Дзержинського – центр села, ім. Тимошенко – по вулиці Застави, „17 вересня” – по вулиці Бонзи. Цей період можна назвати підготовчим у процесі створення єдиного колективного господарства ім. Дзержинського. добре розвинутим на той час було рільництво, садівництво, птахівництво. Колгосп ім. Дзержинського існував до 1969року.
Нові економічні ідеї про укрупнення колгоспів та їх спеціалізацію наклали свій відбиток і на господарський сектор нашого села. Колгосп ім. Дзержинського було перейменовано у колгосп ім. ІІІ Всесоюзного з’їзду колгоспників, до якого увійшли тепер довколишні села: Іванівна, Рожиськ, Чернилівка, Оріховець. Качанівка стала центральним селом, конторою колгоспу, а це сприяло його розвитку. На базі колгоспу у 1969 р розпочалося будівництво Міжгосподарського комплексу по виробництву свинини, який запрацював у 1971році.
Репродукторна ферма колгоспу на 80% забезпечувала комплекс малими поросятами. Решта - 20% - с/г підприємства району. Тепер вся господарська діяльність була підпорядкована тваринництву, а це потребувало розширення посівних площ. Тому було вирубано сад, знищено птахоферму.
На початку 80-х років ХХ ст.. колишні відділення великого колгоспу було реорганізовано в окремі господарства, а на землях с. Качанівки утворено колгосп „Прогрес”.
Економічні негаразди кінця ХХ ст.. заставили шукати виходу із „глухого кута”. Відбувся процес розпаювання земель. На основі договорів оренди сьогодні в селі Качанівка плідно працюють агрофірма „Терра”, ТОВ „Агро-Рось” (фото центрального офісу). Крім того працюють приватні фірми „Гавришко продукт” та „Богатир”.
Наявність робочих місць сприяє зростанню добробуту місцевих жителів , молодь радо залишається у рідному селі. Народжуються нові сім’ї. Вирує життя.
Після початку російської агресії проти України у 2014 році 12 односельців, виходців із села барали участь у "АТО-ООС". З 24.02.2022 року участь у віні з росією беруть 17 захисників-односельчан.
«Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike»
Автор статті: Кульбаба Тарас Ігорович