Лист 1
Вітаю Вас, дорогі Батьки!
Як учитель вашої дитини або дітей, я маю нагоду часто спілкуватися з ними, спостерігати за ними, запитувати та чекати відповіді. Мені щастить взаємодіяти з ними під час роботи, у час денний, у час, коли я і учні найбільш активні. Вже повертаючись додому, я відчуваю, що стомися і потребую відновлення сил. Сил фізичних, сил духовних. Як у сімейної людини, я не маю достатньо часу для того, щоб повноцінно та щоденно віддавати себе своїй сім’ї, спілкуватися з дружиною та дитиною. Я віддаю свої сили роботі, кожен день, тиждень, місяцями, роками…
Цим ми з Вами, батьки, безперечно, схожі. Я усвідомлюю, що кожного дня, йдучи зранку на роботу, поки мої дружина та дитина ще сплять, я пропускаю час їхнього пробудження. А за цілий день на роботі, я пропускаю ті цінні миті, коли моя доня вчиться ходити, говорити нові слова, посміхається, грається, пізнає світ… Я так багато пропускаю. А повернувшись додому, я виглядаю, мабуть, байдужим, бо втома після роботи не дає мені повноцінно насолоджуватися життям, яке я створив.
І цим ми з Вами, батьки, також схожі, чи не так?!
Ми жертвуємо дорогоцінними годинами спілкування зі своєю сім’єю, своїми дітьми, щоб заробити на прожиття, на нові речі для дітей: одяг, кросівки, мобільний телефон…
І все це займає у нас більшу частину нашого життя.
І з кожним днем, ми починаємо все більше віддалятися від нашої сім’ї, не розуміти наших дітей, які дуже швидко дорослішають і ми не помітили, коли вони так швидко виросли і потрібно вже купувати речі більшого розміру…
Мені, можна сказати, пощастило. Бо вчитель, залишаючи вдома своїх дітей, йде до дітей Ваших, які згодом, стають і його дітьми. Я не довго працюю у цій школі, але вже називаю учнів дітьми і намагаюся ставитися до них так, ніби вони мої власні діти.
Спочатку я намагався впливати на них, хотів змінити їх, бачити такими, якими пропонує суспільство: слухняними, відповідальними чи ще якимись, але я помилявся. Я не можу їх змінити. А що я тоді можу? запитав я себе. Довго шукаючи відповідь у книгах, релігії та інших мудрих речах, я дійшов висновку, що я можу лише ЛЮБИТИ їх, як свою дитину.
Дорогі батьки, ви самі бачите, яка прірва між двома поколіннями людей, між нами, батьками, та нашими дітьми. Їх захопила віртуальна реальність, вони живуть у майбутньому, яке ще не настало, у них є сучасні смартфони та гаджети, які нам не дуже вже й зрозумілі. У нас мало спільних тем для розмов, ми часто мовчимо, майже ніколи не обнімаємось, забуваємо поцілувати на ніч, сказати, як ми їх любимо.
Любі батьки, я хочу допомогти Вам налагодити діалог з Вашою дитиною, дітьми.
Все що я попрошу вас зробити, це прикликати свою дитину (дітей) і зачитати їй запитання, на які вона може й не відповідати, але задумається над ними точно. Просто читайте це звичайним голосом у звичному для вас темпі, без експресії. Питання, які ви не зможете зачитати, відкладіть на другий раз, але краще, набратися сміливості і прочитати всі. У ці слова я заклав лише добрий сенс. Це буде зробити простіше, якщо Ви сприймете це, як звичайний ритуал, на кшталт чищення зубів уранці. Так, нічого особливого. Просто закличте свою дитину чи дітей і зробіть це…
Ось інструкція, яку Вам слід зачитати своїй дитині (дітям):
Привіт, моя принцесо (якщо це дочка)! Привіт, мій принце (сину)!
Я знаю, що приділяю для тебе мало часу, що не розумію тебе так, як би ти цього хотів (ла). Але я мушу сказати наступне:
Через те, що ти проводиш цілий день у школі, а я у сімейних справах чи на роботі, ми пропускаємо за тиждень більше сорока годин спілкування. Я розумію, що ти повертаєшся зі школи втомлений(ла), що потребуєш відпочинку. За день я також втомлююсь і ввечері у нас не виходить бути повноцінною щасливою сім’єю.
Але я хочу, щоб ми стали ближчими. Я хочу краще тебе розуміти, постаратися змінитися. Я думав(ла) про тебе цілий день. Тому я хочу запитати у тебе (у вас):
- Чи приніс цей день для тебе щось нове і хороше?
- А скільки приніс неприємностей?
- Я хочу, що наступною хвилиною, ми разом подолали та забули про тяжкий день.
- Чи станемо ми ближчими, якщо будемо снідати, обідати чи вечеряти разом? (так, ні, або можна про це поговорити, можливо у дітей є свої ідеї).
- Чи станемо ми друзями більшими ніж зараз, якщо я буду гратися з тобою у ігри, які ти любиш, створю собі сторінку на фейсбуці?
- Чи повіримо ми в одне одного, якщо разом підемо до церкви у неділю, хоча б раз?
- За що ти на мене найбільше ображаєшся?
- Нагадай мені те, про що я давно забув, про те, що для тебе, для нас разом є дуже цінним і важливим?
- Що б ти хотів(ла) почути від мене прямо зараз?
- Не враховуючи мою думку, скажи, ким ти мрієш стати. Я хочу, щоб ти знав (ла) я завжди тебе буду підтримувати, чим зможу!
- Що я можу зробити для тебе?
- Я хочу, що ти почув (ла), що я тебе ЛЮБЛЮ. Можна тебе обійняти.
Дякую, що зробили це! Я ціную це. Можливо, Ви гадаєте, що нічого не вийшло, але насправді, Ви стали кращими, добрішими, ближчими до своїх дітей. Чи не прекрасно це?!
З теплом
Андрій Вовна
Лист 2
Дорогі батьки,
Ваша підтримка, Ваше слово, Ваш погляд у майбутнє – це все має дуже велике значення для Ваших дітей. Вони чекають від Вас схвалення, похвали, довіри та натхнення…
Ось лист, який більше двохсот років тому назад написала мама сину, який згодом стане одним з найвеличніших мислителів Європи, а його філософські учення друкуються і по нині, науковий світ досі надихається та керується його мудрими правилами. Це лист матері Артура Шопенгауера.
Я переклав цей лист не дослівно, тому що не все буде стосуватися Вас і вашої дитини, але адаптував його таким чином, щоб ви максимально ефективно змогли використати його для побудови «спільного простору» у своїй сім’ї, допомогли своїй дитині знайти себе у цьому світі, обрати милий серцю фах.
Дякую, що прийняли цей лист та читаєте.
психолог Андрій Вовна
Лист 3
"Дорога моя дитино,
Серйозний та байдужий тон твого листа не міг не передатися мені, він дуже сильно схвилював мене та підштовхнув мене до думки, що ти зраджуєш своєму покликанню. Ось чому я повинна зробити все, що у моїх силах, щоб врятувати тебе, і я зроблю це, чого б це мені не коштувало. Я знаю, як це жити супроти власної волі, і якщо це лише можливо, я позбавлю тебе, моє дороге дитя, від цього нещастя. О, мій милий…, чому мої слова раніше значили для тебе так мало?! Те, про що ти мрієш зараз, було моїм найціннішим бажанням. Як я прагнула до того, щоб це збулося, скільки б злі язики не пліткували протилежне…
Якщо ти не хочеш поступати туди, куди хотів твій батько я, моя дорогоцінна дитино, ніяким чином не стану чинити супротиву на твоєму шляху.
Ти сам і лише ти повинен вибрати свій шлях. Моя справа лише порадити та допомогти тобі, де і я зможу. Перш за все постарайся примиритися з самим собою… пам’ятай, що ти маєш вибрати заняття, котре забезпечить тобі достатній дохід, а не лише буде по кишені, бо ти ніколи не будеш достатньо багатий, існуючи за кошти батьків.
Якщо ти вже зробив свій вибір, дай мені знати, але ти повинен зробити цей вибір сам…
Якщо ти відчуваєш у собі достатньо сил та сміливості зробити це, я з задоволенням протягу тобі руку. Але не гадай, що життя вченого легка та прекрасна. Я тепер маю можливість у цьому переконатися, моя люба дитино.
Вибрана тобою робота може не принести багатства і слави. Наприклад, ставши письменником, людина може ледь-ледь заробляти собі на хліб… Щоб зробити кар’єру письменника (і не тільки) ти повинен створити дещо надзвичайне…
Зараз, як ніколи, є потреба у розумних людях. Подумай про це добре, моя люба дитино і зроби свій вибір, але вже тоді стій твердо, не дозволяй сумнівам оволодіти тобою і тоді ти доб’єшся успіху. Вибери те, що ти хочеш…
Але, зі сльозами на очах я молю тебе: будь чесним із собою, постався до свого життя і своїх мрій серйозно.
Успіх твого життя, як і спокій моєї старості, цілком залежить від цього, тому що лише ти зможеш повернути мою втрачену молодість.
Я не зможу жити у спокої, якщо ти будеш нещасливим, а особливо, якщо буду знати, що моя надмірна м’якість стала причиною твого нещастя.
Ти бачиш, що я щиро люблю тебе і хочу допомагати тобі у всьому. Тому нехай нагородою мені буде твоя впевненість і те, що зробивши вибір, ти послухаєшся мене та будеш вірний своєму шляху. І не засмучуй мене непокорою. Ти знаєш, я не вперта і завжди прислухаюся до думки інших, я ніколи б не вимагала від тебе того, що суперечить твоїй природі та розуму…
...Подумай про все, що я написала.
Твоя мама"
(тобто мама Артура Іоганна Шопенгауер, 1807 рік)
Лист 4
Дорогі Батьки,
Сьогодні, як ніколи, відчувається потреба спілкування між нами – людьми, батьками, вчителями та дітьми.
Ми розмовляємо однією мовою, проживаємо на спільній землі, нас поєднує освіта дітей, церква, традиції та звичаї, близькі чи далекі родинні зв’язки, хрестини, весілля, Різдвяні та Великодні свята тощо.
Але попри все це, ми чужі люди, чужі та далекі один до одного, як зірки на небі, що здалеку здаються близькими та подібними, а насправді між ними мільярди світових років. Нас з зірками об’єднує хіба що світло та темрява.
Нас, людей, також удень об’єднує світло, бо ми зустрічаємося на роботі, на вулиці, у магазинах, у полі. Ми вітаємось, дивимось один на одного, часом розмовляємо, але ж насправді, кожен залишається при своїм.
Нам дістався нелегкий час. В Україні війна. Ще декілька років назад ми були єдиними як ніколи. Підтримували солдат, долучалися до молитов, ділилися та допомагали, чим доводили свою спільність до єдиної нації.
А що сьогодні сталося?! Невже розчарування стало настільки сильним, що навіть ми, односельчани, стали чужими один до одного, нехтуючи тими маленькими здобутками, які так тяжко здобувалися колись…. Колись.
Маю потребу та бажання запитати у вас : Як складаються стосунки між вами і дітьми? Чи розуміють вони, чи розумієте ви, що наша окрема чи спільна відраза традиціям та правилам, які дають змогу співіснувати нашому маленькому суспільству, призводить у результаті до занедбання спочатку нашого села, потім України загалом.
Я зізнаюсь щиро у своїй недосконалості та ницості перед Богом, Законом та традиціями. Мені все це мало відомо та недосяжно. Але я намагаюся не порушувати їх, тобто не зазіхаю на право інших людей вірити та дотримуватись правил.
Якби всі ми робили що хочемо, якби пішоходи переходили дорогу на червоне, а автомобілі не зупинялись на червоне, якби всі почали порушувати правила, настав би хаос. Правила потрібні, потрібні для того, щоб ми всі могли співіснувати.
Як пояснити це дітям? Як навчити їх любити батьків, поважати старших та тих, кому не байдуже до їхнього майбутнього.
Нам пощастило. Ми ще маємо у селі свою школу. Колись школу називали «храмом науки», адже починалися школи якраз у храмах.
Але те, як ми сьогодні ставимось до нашого храму, як готуємось прийти до нього, як поводимося у ньому і що з нього виносимо – не витримує будь-якої критики.
Я помітив, що коли ми йдемо до церкви, то одягаємось не абияк, а намагаємось виглядати краще, ніж повсякчас, тому що похід до церкви – це подія, важлива подія.
У храмі Божому ми не тягнемося до пляшки, пачки з сигаретами, не сидимо на кріслі перед священиком і не граємо у гру на смартфоні, не жуємо чіпси, не п’ємо колу, не перебиваємо священика, а намагаємось робити смиренний вигляд та приєднуємось до загальної молитви. Коли всі хрестяться, ми також це робимо.
Можливо, ваші діти так не роблять. Можливо, ви сказали їм, що їм можна все, можливо, що з Вами вони не на «Ви», як то заведено поважно називати батьків серед нас, українців, можливо вчитель для учнів не авторитет, можливо вони не вірять і не довіряють вчителю, можливо їм не потрібна освіта, бо вони мають всі потрібні знання у смартфоні, не планують здобути щось важливе у цьому житті, не мріють про щось надзвичайне та величне. Можливо, що вони знають, що гроші можна заробити не вміючи навіть писати, але невже гроші є їхньою ціллю від народження?
Ви, дорогі батьки, є найближчими для дітей людьми, і такими залишитись. Ніхто ніколи не замінить їм Вас.
Як би я, чи мої колеги, не намагалися ставитися до них з любов’ю, вони не віритимуть цьому, бо ми є дуже чужі люди. Я бачу це, я відчуваю це. Усі спроби стати до них ближчими, закінчуються провалом. Ні пестощами ні криками не дістатися мені до їхніх сердець, бо вони не розуміють ще цінності нашого суспільства і що нам потрібно довго вчитися, аби стати єдиними та зробити країну кращою.
Наше село(містечко, місто) повне сміття, ми здатні відгородитися від сусідів високими та міцними мурами, пліткувати, виливати нечистоти на спільну дорогу. А та дорога – чи не єдине місце, де ми можемо зустрітися, йдучи кожен своїм шляхом.
Зранку я спостерігаю, як діти йдуть до школи. Звичайно, не всі, але більшість йдуть з неохотою. У руках смартфон, і перше, що вони роблять, зайшовши до школи, шукають зону вільного Інтернету та грають у ігри. Не дістають книги і не повторюють домашнє завдання, не заповнюють щоденник, не списують у однокласників у зошит, а граються. Навчання та наука не стає важливим для них у «Храмі науки», навіть коли їм робиш зауваження.
Вони можуть мати із собою телефон, який коштує тисячі гривень, але у них може не бути ручки, олівця чи зошита, які коштують декілька гривень; Вони можуть мати планшет, який коштує дорожче за черевики, але у них може не бути змінного взуття і вони розносять бруд по школі, а працівники школи за ними цілий день миють підлоги. Уявіть собі, чи ви так робити вдома?! Дитина не перезувається, розносить бруд по хаті, а ви нічого їм не можете сказати, просто повзаєте за ними зі шматою у руках і раз у раз миєте, миєте, миєте!!! Чи це прекрасно? Чи це красиво по відношенню до школи, по відношенню до тих жінок, які мов слуги чи раби для цих дітей, змушені перемивати школу, бо це їхня праця.
Дзвінок на урок перестав бути сигналом залишити ігри, зауваження дорослого перестало бути сигналом взятися до науки. Прохання відкласти телефони викликає на обличчі страх та обурення, бо телефон став дуже важливим для учнів. Вони знають свої права, знають, що вчитель не має право забрати у нього телефон… Водночас, вони дозволяють собі це, бо їм дозволили це старші – їхні батьки або особи, які їх замінюють. Невже, купляючи для сина чи доньки дорогу річ, ви хочете, щоб дитина хизувалася цим і цінила більше ніж дружбу, повагу та знання. Можливо, що так, тоді моя критика тут є зайвою. Та погляньте у майбутнє.
Щодня у світі роблять нові наукові відкриття, отримують гранти та премії у мільйони доларів. Смартфони, космічні ракети, роботи, сучасні авто, які ми так хочемо всі мати придумали не ми, робимо не ми. Натомість, даруючи дітям дорогі речі, не потребуючи у них доброї оцінки чи знань, ви підштовхуєте їх у майбутньому їхати на заробітки, бо вони не будуть цінувати себе за розум, але за роботящі руки, які готові працювати на пана.
Я хочу, щоб наші діти стали панами, щоб вони вигадували, розробляли та втілювали СВОЇ а не чужі мрії.
Дорогі батьки, невже вам легко все дається, невже гроші падають вам з неба і ви не втратили капку свого здоров’я, щоб виростити дітей та придбати їм ті дорогі речі. Для чого? Щоб у майбутньому вони стали такими ж як ви, важко працювали на когось, гробили здоров’я, швидко старіли і все заради того, щоб купити все нову і нову річ.
Можливо, це достойне життя, але нам його нав’язали. Мені, вам, дітям. Допоможіть все змінити. Вимагайте від дітей знань, вимагайте у них роботи над собою, запитуйте про їхні мрії, які можуть змінити життя усіх довкола і можливо, котрась з наших дітей винайде ту річ, яка стане незамінною для всього світу і прославить своїх батьків, свою країну.
Не витрачайте здоров’я та гроші надаремно. Речі – це порох, мобільні телефони, на які потрібно заробляти декілька місяців, ще через декілька місяців стають застарілою моделлю і діти втрачають до нього інтерес. Справжнє мистецтво не вмирає, а лише дорожчає з часом. Чому ми забули про це, говоримо неправду собі, ходимо чи не ходимо до церкви, віримо чи не віримо у Бога, навіщо говоримо «Слава Ісусу Христу»? Для чого все це?!
Я не хочу, щоб діти, ці чудові діти, яких я щодня бачу у школі, втрачали своє майбутнє закордоном. Нехай їдуть закордон, але вчитися, але ставати панами. Таке я приймаю. Але не ставати рабами панів. Лише не це.
Державі дійсно, здається, байдуже до наших дітей, але чому байдуже нам, їхнім батькам? Перестаньте вірити у те, що кажуть по телебаченню, повірте у себе і у вас повірять, повірте у те, що діти наші здатні на краще, можуть змінитися і здивувати світ і все це стане можливим.
Дякую Вам, дорогі Батьки, за розуміння.
Підтримайте ваших дітей на шляху до успіху, але не на шляху до рабської праці. Вчимося бути єдиними у нашій вірі, у нашій маленькій громаді, будьмо нарешті «братами і сестрами»!
Вчитель вашої дитини